Найбільша проблема людства — це час, а точніше — його постійна втеча. Бо якщо у дитинстві він рухається надто повільно, в юності пришвидшує свій хід лишень трішки, то на старість просто таки біжить ніби добрий породистий кінь. Доходить до того, що вже й годинник на руці стає швидше атрибутом моди чи декору, а не пристроєм для відліку часу, бо рахуєш вже не так хвилини чи години, як цілі дні і тижні.
Та людина хитра. Вона хоч і не змогла приборкати час, але зуміла зупинити найкращі та найважливіші моменти свого життя, винайшовши кіно та фотографію. І так, дивлячись, на чорно-білу кінохроніку чи пожовтілі світлини неодмінно собі думаєш: «А що мені до того часу і старості, коли я тут ще молодий, гарний і усміхнений. Коли у 20-25 був красенем і за мною бігали усі молодиці на селі»! І як доказ цього тицяєш присутнім під ніс фотокартки зроблені на випускному вечорі, весіллі чи якійсь забаві.
Вони неодмінно стають у пригоді, коли аж занадто не подобаєшся собі у дзеркалі, ніяк не можеш побороти біль у спині, або просто хочеш пригадати старих друзів та добрі гулянки на природі. Допомагає.
Але просто зафіксувати час недостатньо. Треба ловити моменти, які справді варто зберігати на роки, та ще й передавати своїм нащадкам. Напевне це і є основним правилом для фотографів, бо якщо вони це зрозуміли і зуміли втілити у життя, то ціни їм немає справді. Це або приходить від народження або з досвідом. Або не приходить взагалі.
Здається молодий фотохудожник Юрко Гелитович нехитрі ази цієї науки вивчив добре, бо кожна його світлина — це або радісна посмішка нареченої, яку ведуть під вінець, або молодечий запал гуцульського танку, або перші несміливі кроки зроблені немовлям, або радісний сміх дитини, яку з однієї сторони обнімає батько, а з іншої — мати і вона відчуває себе як ніколи в затишку… Цей перелік насправді можна продовжувати ще довго й довго, бо як добрий художник із пензлями Юрко не розстається із своїм фотоапаратом. А ще багато любить мандрувати на старенькій автівці, тому має у доробку і високі гори, і подорожі чужими містами, і жінок з налитими грудьми та довгими ногами, і гарні портрети, загалом.
Вчасно схоплені емоції передаються навіть через століття. Говорю це як журналіст-телевізійник з досвідом. І можу з впевненістю сказати, що пройде не одне десятиліття, коли сидячи на старості біля теплої батареї, коли вже й час не так поспішає, але й з іншого боку тобі також нема куди бігти, люди показуватимуть своїм онукам його фотографії та казати: «Ади, аби-сь знав, Петрику, це колись твоя бабця таков дівков була шо ну… Всі за мнов бігали і бігали, а я взяла та й за діда пішла… »
Юрко, який зупиняє час
Найбільша проблема людства — це час, а точніше — його постійна втеча. Бо якщо у дитинстві він рухається надто повільно, в юності пришвидшує свій хід лишень трішки, то на старість просто таки біжить ніби добрий породистий кінь. Доходить до того, що вже й годинник на руці стає швидше атрибутом моди чи декору, а не пристроєм для відліку часу, бо рахуєш вже не так хвилини чи години, як цілі дні і тижні.
Та людина хитра. Вона хоч і не змогла приборкати час, але зуміла зупинити найкращі та найважливіші моменти свого життя, винайшовши кіно та фотографію. І так, дивлячись, на чорно-білу кінохроніку чи пожовтілі світлини неодмінно собі думаєш: «А що мені до того часу і старості, коли я тут ще молодий, гарний і усміхнений. Коли у 20-25 був красенем і за мною бігали усі молодиці на селі»! І як доказ цього тицяєш присутнім під ніс фотокартки зроблені на випускному вечорі, весіллі чи якійсь забаві.
Вони неодмінно стають у пригоді, коли аж занадто не подобаєшся собі у дзеркалі, ніяк не можеш побороти біль у спині, або просто хочеш пригадати старих друзів та добрі гулянки на природі. Допомагає.
Але просто зафіксувати час недостатньо. Треба ловити моменти, які справді варто зберігати на роки, та ще й передавати своїм нащадкам. Напевне це і є основним правилом для фотографів, бо якщо вони це зрозуміли і зуміли втілити у життя, то ціни їм немає справді. Це або приходить від народження або з досвідом. Або не приходить взагалі.
Здається молодий фотохудожник Юрко Гелитович нехитрі ази цієї науки вивчив добре, бо кожна його світлина — це або радісна посмішка нареченої, яку ведуть під вінець, або молодечий запал гуцульського танку, або перші несміливі кроки зроблені немовлям, або радісний сміх дитини, яку з однієї сторони обнімає батько, а з іншої — мати і вона відчуває себе як ніколи в затишку… Цей перелік насправді можна продовжувати ще довго й довго, бо як добрий художник із пензлями Юрко не розстається із своїм фотоапаратом. А ще багато любить мандрувати на старенькій автівці, тому має у доробку і високі гори, і подорожі чужими містами, і жінок з налитими грудьми та довгими ногами, і гарні портрети, загалом.
Вчасно схоплені емоції передаються навіть через століття. Говорю це як журналіст-телевізійник з досвідом. І можу з впевненістю сказати, що пройде не одне десятиліття, коли сидячи на старості біля теплої батареї, коли вже й час не так поспішає, але й з іншого боку тобі також нема куди бігти, люди показуватимуть своїм онукам його фотографії та казати: «Ади, аби-сь знав, Петрику, це колись твоя бабця таков дівков була шо ну… Всі за мнов бігали і бігали, а я взяла та й за діда пішла… »
Степан Грицюк,
журналіст
Весільне фото Львів. Фотосесія Львів. Портретне фото Львів. Сімейне фото Львів.